навіть Жадан не може зараз писати,
то куди вже братися мені.

я не відчуваю нічого крім виснаження і втоми.

25.02.2015 01:04:29
приходиш до друга, просиш його допомогти.

і він бере та допомагає тобі,

навіть, якщо не знає як і чим,

навіть, якщо не може допомогти.

ось, що справді важливо.

я не витримую нічого з цього.
все так болить.
болить.

за вікном гроза, а з хорошого лише те, що кіт шле фоточки.

ммм. перечитувати свої пости з tasty.
ото розваги пішли.

коли проходиш повз своє минуле і думаєш,
Боже ну хоч десь пощастило.
ти оминаєш його за своїм власним вибором і думаєш, що доля трохи посміюється над тобою, бо кого б я ще зустріла за кілька днів до того як це взагалі перестане бути можливим.

послухати грозу за вікном і побути трохи наодинці.

в дитинстві ми садили дерева та росли разом з ними.
я хочу посадити якомога більше дерев, щоб відчути це знову.

у всьому, що я зараз роблю чогось бракує.
це щось таке, що ти не можеш взяти десь і поставити на полицю як забуту на дивані книгу, це щось, що можна видобути лише із глибин власного серця.
я відчуваю як замість нього розростається чорна діра. вона поглинає усе те хороше, що я хоч якось намагаюся втримати й згадую часи, коли мені було "не однаково".
видається, що я була безстрашною до смішного, не те, що тепер. тоді занудні дорослі називали це юнацький максималізм, а я збиралася рятувати світ і вирости яким-небудь Ганді.
таке враження, ніби цей світ хоче зберегти мене для чогось важливого, але я все ще не розумію його знаків.
Божеякжетак
мені повсякчас думається, що я не знаю зовсім нічого
НІЧОГО

тварі, які забрали в мене Книжковий арсенал, здохнуть найгіршою смертю.

саммер.

я не можу спинитися додовбуватися до іноземців та пояснюючи їм речі, які для мене видаються такими простими й зрозумілими.
це якась така сліпота.
заразна.
ніби колотиш з усіх сил у двері, а тобі не лише не відчиняють, а ще й просять іти геть.