а що якщо це мій другий шанс повернутися до того з чого я почала?

вся сила в тому, щоб мати можливість писати, будь-де, в будь-який час.
бути голосом,
бути достатньо гучним, щоби боротися із "німими".

будь ласка, не плач за мною.
якби я могла завжди бути поруч, щоб турбуватися про тебе краще, ніж твої власні діти, якби я була кращою, хоча б у цьому.

я маю навчитися ще багатьом речам, з якими я раніше ніколи не мала справу. моя впевненість, видається дещо показною, але це якраз те, що тримає мене, те завдяки чому я можу здатися на перший погляд занадто войовничою, щоб стояти на моєму шляху, що я занадто, щоб бути зі мною поруч, але.

я кидаю собі новий виклик і не знаю, як я з цим впораюсь і чи впораюсь взагалі. я неможу сказати, що мені від цього страшно, бо поза війною, важко уявити щось більш страшніше.
хіба апокаліпсис, хаха. Боже, ми можемо і ще й до цього дожити, я певна.

буває, хочеться навчитися зупиняти час, щоб вигребти із цього життя усю наволоч, увесь цей морок, щоб нарешті зачинилася бісова скринька Пандори, щоб у нас було щось більше, окрім надії та Бога, який помирає щоразу, коли нам справді потрібна його допомога.

я не знаю скільки в мене часу і чи щось хороше я принесу, уяви не маю, що залишу світові натомість, окрім цих щоденників, які можливо ніхто ніколи так і не прочитає.

Києве мій,
з днем народження,
люблю тебе дуже,

ця квартира, у місті в яке я страшенно закохана, де знаходяться мої речі, я живу в ній уже 22 роки. ніколи не була далеко звідси понад два тижні, принаймні до початку війни.

коли знаходишся місяць далеко від дому, весь час думаєш чи він у тебе все ще є, проте ця війна принесла в моє життя чарівне усвідомлення того, що усі ці речі, які так дорогі моєму серцю як носії пам'яті про щось, що уже більше ніколи не відбудеться, це просто речі від яких в принципі можна відмовитися, куди важливіше аби всі кого я люблю завжди залишались живими, завжди були у безпеці. якби можна було обміняти усі ці такі незначні, такі маловартісні речі на гарантію їхньої безпеки, я б хотіла жити без них. я могла б віддати їх всі так, ніби вони ніколи не були моїми, ніби це просто речі, які завжди можна знову купити нові, але з життям так чомусь не працює.

я часто говорю про те, що у мене нічого немає, бо те, що у мене справді є знаходиться поза матеріальним простором, його не покладеш у валізу, не запхаєш у наплічник і навіть не загубиш, якщо захочеш, це щось таке що завжди з тобою.

Накамура-сан, такий милий.

от би не прокинутися в ще страшнішому кошмарі, ніж ми вже живемо.

БОЖЕ
ЯК МЕНЕ ЦЕ ДІСТАЛО
все життя намагаєш якось вивозити всю цю хуйню разом з війною.
коли там хоч трошки якогось спокою.
я задовбалася борсатися у цьому.
хочеться просто лежати ні про що не турбуючись.
але таке мабуть тільки в кіно й буває.

я сподіваюсь, що мій організм витримає завтрашній день.
зовсім не вчасне рішення займатися цим от саме тепер, але у мене нема іншого виходу.
бісове здоров'я.

до поки самосвідомі люди існують у цього світу є ще шанс вижити.
але з кожним наступним убитим героєм ми рухаємося до межі за якою цей світ приречений.

НАГАДУЮ
ЯКЩО ХТО ЗАБУВ
УКРАЇНА НАЙКРАЩА КРАЇНА НА ЦІЙ НЕДОЛУГІЙ ПЛАНЕТІ.

це життя більше ніколи не буде колишнім.
мені здається ми все ще цього не усвідомлюємо.
себто ми точно це знаємо, але усвідомити, це як облити окропом руку, ти знаєш, що це може бути боляче, але настільки розумієш лише, коли це стається з тобою.

ми наче знову на нулі та все, що ми створимо чи збудуємо, все те, що хтось або й самі зруйнуємо, буде залежати від нашої сили, від нашої слабкості й уміння вигризати своє життя з цього мороку.

я думаю про те, що літо за моїм вікном пахне каштанами й теплим морем, дощем і свободою. мені хочеться спекти для когось вишневий пиріг, зустрітися на полуниці, гуляти до півночі й багато посміхатися, а все це тому, що більше не існує ніякого завтра.
жити тут і тепер.

називати речі своїми іменами,
давати назви станціям, які росли разом з нами у цих містах,
що вписують нас у свою історію, мовою крові й стрічками новин з якими ми тепер засинаємо, замість коханих, вмістом домашніх аптечок лікуємо рани, тримаємось віри, боремося на боці свободи, щодень клопоти та турботи, клопоти та турботи, а я ще й без роботи.

Боже, я страшенно засмучуюсь через те, що не можу присвятити увесь свій час лише одній важливій для мене речі.
хтось має сказати мені, що це нічого, що все нормально.
але ні.