Боже, чому ніхто не згадує Довженка.
Україна ж у вогні.
тим часом я вишукую таку потрібну тепер книгу.
все ж таки в українській літературі є деякі книги та автори, які не йдуть мені з голови ще зі школи.
їх не багато, але.

коли ти безробітний час іде не так, як під час роботи.
тобі постійно здається, що ти втрачаєш час.

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

це якийсь челендж сестринських настанов молодшому братові останні декілька днів.

сьогодні вперше випила улюблену холодну каву.
це щось за межею цієї реальності.
якась занадто(?) нормальна річ.
а ще ми довго говорили про враження від першого дня війни.
через певний час дивишся на все інакше.
тоді ми були більш розгублені й боялися.
а тепер ми трішки навчені та відносно не погано тримаємося.

я по троху починаю бачитися з тими, кого не бачила уже дуже давно.
82 дні хто би міг повірити.

побачилася з бабусею. хтозна-коли ми зустрінемося знов наступного разу. з одного боку їй там самій страшенно важко вивозити навіть догляд за будинком і чимало що потребує ремонту, але і разом з тим я ніяк не можу забрати її сюди, щоб відвести до хірурга. їхати вона не погоджується, а я навіть не маю кого попросити її привезти. без машини тяжко, але який з неї толк, коли пального нема.

по дорозі туди, я бачила захоплену руснею школу, вірніше те, що від неї лишилось і зруйновані сільські будинки. дякую ЗСУ, що це все не дісталося до моєї бабусі, хоча там всього лише два села. усього лише два села.

життя справді продовжується, але війна не закінчилась. я не хочу вірити в те, що існують люди, які хоча б на мить про неї забувають або вважають, що для когось це більше війна чи менше війна. війна стосується кожного.
і усе, що ми можемо це боротися до кінця.
навіть, якщо часом це боротьба із собою.

я переходжу від однієї книги до іншої менше, ніж за добу, ніби в цьому житті час можна зупинити лише для того, щоб повернутися до читання чогось окрім новин, до яких у мене уже півтора дні немає звичного доступу, але це зовсім не значить, що мені від цього спокійніше, навпаки.

і я просто сиджу у траві посеред саду, в єдиному місці, де дістають магічні хвилі 4G, відчуваючи як теплий вітер й запах квітів наповнює цей простір спокоєм, якого у просторі мого рідного міста давно уже не існує.

це могло б нагадувати паралельний світ якби дорогою сюди не траплялися зруйновані дороги та залишки танків, а завдяки хлопцям із ЗСУ, я почуваюся чомусь набагато більше в безпеці, ніж за їхньої відсутності.

намагаюся уникати діалогів, де наші думки так чи інакше розходяться, і розумію, що кожному з нас вистачає і власного життя, яке все частіше вимагає від нас доволі однозначних рішень, але вони чомусь стають все більше важкими й менше виправданими.

я все ще маю сказати їй цю погану новину, сподіваючись, що вона мене зрозуміє.
так мало людей яких я трималася досі і ось,
час лишатися на самоті, чи себто, наодинці.

вперше від початку війни побачу бабусю.

все ще знаходяться ті, хто вважає чиєсь життя "дешевшим" за життя інших.
я хочу, що б ви нарешті відїбалися від людей і навчилися дойобуватися до себе.

я не можу спати. не лише тому, що сирена виє прямо мені у вухо, а й через цей безконечний потік думок.

я уже прийняла це рішення, але постійно запитую себе чи це справді те, що мені зараз потрібно? чи зможу я залишити людей яких я люблю? чи не збожеволію я від усіх цих думок? чомусь думається, що поки я тут, я можу хоч щось зробити, що завдяки тому, що я тут усе має бути добре, наскільки взагалі може щось бути добре, коли люди продовжують помирати.

я не вірю в те, що так повинно було статися, бо це не правда, ніхто не повинен помирати такою жахливою і невідворотною смертю, окрім убивць, що принесли в наш дім війну. я все своє життя намагаюсь триматися, але як же мене це дістало.

я б хотіла, щоб час зупинився на мить і я змогла відчути як це чомусь по справжньому радіти в цьому житті.

я багато думаю про людей, які пережили досвід війни і які ми були до них байдужі. я знаю, що люди довкола, які не мають подібного досвіду, ніколи нас не зрозуміють, бо по правді, навіть ті, хто цей досвід мають теж не завжди спроможні це осягнути.

я справді вважаю, що ніде не має ліпшого місця на цій землі, ніж там, де ми є, ніж в Україні, мені видається, що це справді усе, що в мене є, себто без цього у мене нічого нема.

я дивлюсь на людей, які десь дуже далеко від нашої реальності. вони готують сніданки, бачиться з друзями, турбуються про сім'ю і це добре мати можливість жити своє життя. я запитую себе про те чи я зможу коли-небудь їх зрозуміти? відчути себе так само хоч на одну маленьку мить.

я знаю, що все, що ми хочемо це не завжди те, що ми маємо, але те, що ми маємо це завжди про те, що ми робимо.

боротися до кінця це теж шлях,
але легше йти по ньому хоча б трішки щасливим.

стільки всього відбувається, але я почуваюсь німою.

це була наша перша зустріч.
я не могла стриматись і плакала.
важко зупинитись.
ця війна застрягла мені кісткою в горлі.
ця війна примушує приймати мене рішення яких я ніколи не хотіла й отримувати досвід,
якого не мав ніхто з нас до цього часу.
на перший погляд, все минуло чудово.
можливо це от-от змінить моє життя.
і це нічого.
так чи інакше мій вибір завжди один і він у тому, щоб не здаватися.

я просто хочу, щоб мить цієї безтурботності у моєму житті теж колись настала.