просто іще один день, коли я щаслива бути там, де я є.
а ще ми переможемо.

вчора день був таким довгим і виснажливим.
є ще стільки речей, які мені потрібно встигнути.
ще стільки всього, що просто висить у просторі і мені потрібно зібрати це як пазл, обираючи лише найважливіше і рухаючись до менш необхідного.

я запитую себе, що я мала б написати,
якби цей пост був останнім.

пишу це тут, щоб нагадати собі,
треба завжди бути там, де ти справді потрібен
і залишати місця або ж людей, які руйнують тебе із середини.
не через місяць, не через рік і не через два, а одразу.
ОДРАЗУ
БО УВЕСЬ ТОЙ ЧАС
ЯКИЙ ВИ ВТРАЧАЄТЕ
ВАМ УЖЕ НІХТО НЕ ПОВЕРНЕ
а час це єдине чого у цьому житті нам ніколи й ні для чого не буде достатньо.
тому марнуйте своє життя лише на те, що робить вас щасливими.

те чого мені хотілось останні два роки нарешті відбулося.
Я ЗВІЛЬНИЛАСЬ.
БОЖЕЕЕЕЕЕ
треба це відсвяткувати.
бо я нарешті зможу рости!

замість того, щоб зосередитись на важливому я весь час втрапляю в якісь халепи, не говорячи вже про війну, вірніше без неї точно ніяк.
але є ж ще щось і під час неї.
щось що так чи інакше пов'язує мене із минулим і теперішнім.
я боюсь збожеволіти або здатися.
я не можу розплакатися тому, що мій дурнуватий організм запрограмований на пережовування емоцій і перетворення їх у конкретні дії.
часом почуваюся так, ніби справді не маю серця.
ніби десь базово воно в мене є, але функціонує не так.
БОЖЕ ЯК Я ХОЧУ ЩОБ ХТОСЬ СКАЗАВ МЕНІ ТИ НЕ ОДНА ТАКА БОЖЕВІЛЬНА

згадується вірш улюбленого Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

япростобільшетакнеможу

так мало людей у моєму житті,
які справді зі мною, які справді за мене.
проте те, що вони є все ще робить мене сильнішою з кожним викликом.

я хочу заповнювати площини
поезіями й пам'яттю,
пульсом, що лунає так гулко
словами радості,
голосними звуками перемоги,
хочу писати історію й гучні промови,
доречі, своєю рідною мовою.
хочу наливати турботу до кожної склянки,
як води із місцевою хлоркою,
лікують ранки,
як теплі обійми опісля розлуки,
сходяться гирла річки,
мої улюблені синьо-жовті стрічки.

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Жадан