замість того, щоб зосередитись на важливому я весь час втрапляю в якісь халепи, не говорячи вже про війну, вірніше без неї точно ніяк.
але є ж ще щось і під час неї.
щось що так чи інакше пов'язує мене із минулим і теперішнім.
я боюсь збожеволіти або здатися.
я не можу розплакатися тому, що мій дурнуватий організм запрограмований на пережовування емоцій і перетворення їх у конкретні дії.
часом почуваюся так, ніби справді не маю серця.
ніби десь базово воно в мене є, але функціонує не так.
БОЖЕ ЯК Я ХОЧУ ЩОБ ХТОСЬ СКАЗАВ МЕНІ ТИ НЕ ОДНА ТАКА БОЖЕВІЛЬНА

згадується вірш улюбленого Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.