коли найбільше за все хочеться хоча б фото рідного міста.
хоча б знати, що воно все ще є.
що я завжди можу туди повернутися.

я не засмучуюсь і не плачу.
я просто чекаю твого дня народження,
щоб сказати тобі те, що ти і так знаєш.

знаходити один одного,
обмінюючись силою і думками.
боротися до кінця.
мої невдачі роблять мене ще більш сильною,
тому я рухатимусь лише уперед.

якщо в мене коли-небудь будуть діти,
я розповідатиму їм історії про справжніх супер Героїв із ЗСУ!

мені важко, але не лише через війну.
усе це неможливість порозумітися.
ми говоримо різними мовами й може тому одним із найкращих рішень
було б нам просто не розмовляти.
я розгубила останні надії на те, що бодай хтось у цьому житті буде на моєму боці.
мені важко, але я все ще борюсь.
я відчуваю як нас об'єднує якась незламна сила духу і жага свободи.
це щось за межами та разом з тим закладене в нас десь на генетичному рівні.
це те, що є в цьому світі безумовно лише в українців.

я б так хотіла прочитати тут більше добрих новин,
бережіть себе.
моя країна і мій саммер.
все моє!
хто не згоден, той москаль!

я переїжджала уже тричі від тоді як розпочалась війна.
і от завтра знову.
чи варто казати, що у моєї ненависті більше немає ніяких меж.
як немає і ніякої людяності.

моя бабуся уже пережила одну війну і істоти, які примушують її проходити через це ще раз мають здохнути у найгірших муках.

я не боюсь.
я готова взяти до рук рушницю.
я готова вбивати голіруч.
я не те, що бажаю смерті.
я готова стати смертю і прийти про кожного особисто.

хочу в Київ, а не бути "внутрішньо переміщеною особою", так це тепер називається?

такі часи, коли за тобою плачуть цілі родини і святкують кожен день твого "я жива".

у мене немає дому.
най ця війна вирве їм серця.
убивці.

дослухатися своїх внутрішніх почуттів.
вмовляти себе, що війна скоро закінчиться,
що конкретно зі мною не станеться нічого,
що цього життя ніхто мене не зможе так просто убити,
що це зовсім не просто вбити мене.
прокидатися від кожного поруху,
ховаючись від будь-якого звуку,
розуміючи, що примусити себе не тремтіти це той ще виклик.
залишатися в коханій Україні,
залишатися вдома,
пишатися нашими бійцями,
вірити і триматися,
триматися до кінця.

мені так бракує мого звичного життя.
я розумію, що аби тепер щось змінилося нам доведеться вижити в цьому пеклі.
я витираю свої соплі відчаю і готуюсь боротися до самого кінця.

мені страшно.