от би не прокинутися в ще страшнішому кошмарі, ніж ми вже живемо.

БОЖЕ
ЯК МЕНЕ ЦЕ ДІСТАЛО
все життя намагаєш якось вивозити всю цю хуйню разом з війною.
коли там хоч трошки якогось спокою.
я задовбалася борсатися у цьому.
хочеться просто лежати ні про що не турбуючись.
але таке мабуть тільки в кіно й буває.

я сподіваюсь, що мій організм витримає завтрашній день.
зовсім не вчасне рішення займатися цим от саме тепер, але у мене нема іншого виходу.
бісове здоров'я.

до поки самосвідомі люди існують у цього світу є ще шанс вижити.
але з кожним наступним убитим героєм ми рухаємося до межі за якою цей світ приречений.

НАГАДУЮ
ЯКЩО ХТО ЗАБУВ
УКРАЇНА НАЙКРАЩА КРАЇНА НА ЦІЙ НЕДОЛУГІЙ ПЛАНЕТІ.

це життя більше ніколи не буде колишнім.
мені здається ми все ще цього не усвідомлюємо.
себто ми точно це знаємо, але усвідомити, це як облити окропом руку, ти знаєш, що це може бути боляче, але настільки розумієш лише, коли це стається з тобою.

ми наче знову на нулі та все, що ми створимо чи збудуємо, все те, що хтось або й самі зруйнуємо, буде залежати від нашої сили, від нашої слабкості й уміння вигризати своє життя з цього мороку.

я думаю про те, що літо за моїм вікном пахне каштанами й теплим морем, дощем і свободою. мені хочеться спекти для когось вишневий пиріг, зустрітися на полуниці, гуляти до півночі й багато посміхатися, а все це тому, що більше не існує ніякого завтра.
жити тут і тепер.

називати речі своїми іменами,
давати назви станціям, які росли разом з нами у цих містах,
що вписують нас у свою історію, мовою крові й стрічками новин з якими ми тепер засинаємо, замість коханих, вмістом домашніх аптечок лікуємо рани, тримаємось віри, боремося на боці свободи, щодень клопоти та турботи, клопоти та турботи, а я ще й без роботи.

Боже, я страшенно засмучуюсь через те, що не можу присвятити увесь свій час лише одній важливій для мене речі.
хтось має сказати мені, що це нічого, що все нормально.
але ні.

Боже, чому ніхто не згадує Довженка.
Україна ж у вогні.
тим часом я вишукую таку потрібну тепер книгу.
все ж таки в українській літературі є деякі книги та автори, які не йдуть мені з голови ще зі школи.
їх не багато, але.

коли ти безробітний час іде не так, як під час роботи.
тобі постійно здається, що ти втрачаєш час.

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

це якийсь челендж сестринських настанов молодшому братові останні декілька днів.

сьогодні вперше випила улюблену холодну каву.
це щось за межею цієї реальності.
якась занадто(?) нормальна річ.
а ще ми довго говорили про враження від першого дня війни.
через певний час дивишся на все інакше.
тоді ми були більш розгублені й боялися.
а тепер ми трішки навчені та відносно не погано тримаємося.

я по троху починаю бачитися з тими, кого не бачила уже дуже давно.
82 дні хто би міг повірити.