і чимало людей говорять мені, що тільки нещодавно відчули що живуть,
тому ніхто, абсолютно ніхто не збирається здаватися.

лайфхак: у світі існують люди, які ніколи в житті, навіть, під страхом смерті не будуть із Вами.
і знаєте що? слава богу.

ви коли-небудь думали, що варто дзвонити частіше, щоб просто послухати голос?
щоб просто впевнитись, що все гаразд.

мої улюблені звуки перестали бути такими.
і тепер я прокидаюсь, коли чую як гудять літаки.
часи у які ми тепер живемо могли би бути найкращими і я все ще вірю, що будуть.

нормальні люди вночі: сплять.
я: готую план врятування світу до 5 ранку.

все іде до того, що мене змушують через біль стати менеджером продукту.
а я просто хочу втекти приблизно на інший бік планети.

я страшенно втомилась.
бути продуктивною от у чому справжній челендж.
я можу лише лежати і лежати
ну це і все.
більш нічого.
треба придбати квитки.
треба щось робити
їхати кудись
кудись іти
вирішувати як із чим
бути.

наповнила цей день дивовижною музикою.
живемо!

контроль емоцій класна річ.
з нею легко вправлятись, якщо добре розумієш себе.
цієї ночі я нарешті засну.

ніщо так не заспокоює як занурення у читання матеріалів по аналітиці.

ми можемо бути просто разом.
уникаючи цих довгих пауз, коли нема чого сказати, бо чомусь будь-які слова є недоречними.
поміж тим думати про кожне сказане слово так, ніби від цього залежить твоє знання про те, що я насправді відчуваю.
до поки я прокидаюсь посеред ночі від кожного поруху й обертаюсь на звук літаків, що чіпляють верхівки будівель, продовжую жартувати й називати речі своїми іменами, все ще хочеться робити щось що справді подобається і не обростати тісними зв'язками.

від корони не померла і від війни не збираюся.

я хочу зупиняти час і обертати його.
щоб кожну марно втрачену хвилину можна було б обміняти на те, чого тобі найбільше бракує.

я хочу, щоби мистецтво маленьких кроків, одного дня нарешті стало великим.

чомусь раптом пригадалося, що було б добре знову перечитати Ремарка.
видається, що актуальнішого уже нічого й не буде.

мені хочеться записувати сюди хоча б щось або десь.
що я власне і роблю.

почуваю втому від інформаційної істерики. світ поділяється на тих, хто намагається дистанціюватись і тих, хто не може заткатися зі своєю істерикою кудись подалі.

бути зібраною страшенно важко.
особливо, коли ні у чому насправді не певен.
я часто думаю, що я збираюсь взагалі робити із цим усім і чи збираюся взагалі.

хочеться і надалі жити повним життям, планувати поїздки, бачитися з друзями, як би там не було.

“вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,

кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
Чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?”
сж