в мене вперше в житті є реальна мотивація
(мс пєтя:
"життя цікаве і мотивація то є сильна
філософія, психологія")
шось робити
бо коли є загроза що твоя країна може бути окупована
треба зробити усе можливе щоб цього не сталося
і якщо ти сам собі не можеш допомогти, то як ти зможеш допомогти країні?

це дійсно дуже страшно
перемоги ще не було
але я в неї вірю

вперше в житті згадала відчуття щодо окупованого Луганська, і це дійсно жахливо
але уявити таким Київ болючіше у сто разів

і потім така, та ні, ніхуя їм Київ ніколи не взяти

мамуль, мамулєчка, давай нада свалівать атсюда
нада да нада єхать, нєт ета уже какой-то треш

мітинги тепер мій улюблений спосіб проводити час
коли купа думок і почуттів переповнюють, це єдине місце де їх можна виплеснути на повну
навіть просто стоячи в толпі, спостерігаючи за іншими людьми які прийшли сюди, дає хоч якусь краплю спокою і наповнює силою
іноді пробиває на сльози
і кожний новий протест після якоїсь нової жахливої події відчувається зовсім по іншому

із трепетом згадую день єднання у Києві 16 лютого, коли ми спускалися ходою до Майдана, я дивилася на цих людей і думала як це чудово, що перед обличчям страшної загрози ми вийшли і повторювали що українці чинитимуть опір

тепер я точно знаю що моє життя ніколи не буде позбавленим сенсу, щоб в мене не сталося, я завжди буду відстоювати українське і підтримувати рідну культуру.
така проста річ, але така необхідна і важка, якщо ти українець, якого хочуть знищити

Вчорашній ранок для мене почався набагато раніше, ніж звичайно. Близько 5-ї ранку ми прокинулися від дуже гучного звуку, схожого на вибух. Різко підскочивши з ліжка, ми почали перевіряти всі телеграм-канали та групи, але там нічого не було. Спочатку мені здалося, що це грім, бо вчора пізно увечері йшов невеликий дощ, і минулого літа вже було щось подібне, але як же я помилялася.
Ніби відчуваючи, що це ще не все, я повільно й обережно пройшла в коридор у супроводі котів, як раптом один за одним пролунали потужні вибухи недалеко від нас. Потім наступив період невеликого затишшя, і ось ми знову чуємо те саме, що кілька хвилин тому: вибухи, тремтіння вікон та гуркіт. Втім, ховатися було нікуди, хіба що під ковдру. Звуки, що доносилися здалеку, нагадували звуки стрілянини. Від страху мене сильно знудило, тому, як у будь-якій подібній ситуації, я вирішила встати і почати прибирати — так спокійніше.
У небі виднілися величезні клуби чорного диму, було чутно тривалі звуки детонації і тріск вогню. Вдалині на всіх парах летіли пожежні та інші служби. Надворі неможливо було перебувати — повітря сильно просочилося димом.
Поступово ми прийшли до тями і помітили, що стелі в коридорі остаточно прийшов кінець, та й знову вилетіли вставлені після квітневого вибуху двері на горищі. Звичайно, іншим сусідам пощастило менше — у них вибило шибки у вікнах і не тільки. Але це не головне. Головне те, що всі живі.

"незнання історії не звільняє від відповідальності"

Из-за детонации БК в НК в моей квартире выбило окна и все внутри порасхуяривало осколками.

Увы, таких квартир в городе очень много. А центр - в мясо.

Сегодня было очень много слёз.

О том, что случилось с городом в новостях не пишут, не писали о погибших и большом количестве раненых.

Только радости, что хорошо горело.

Я пытаюсь найти плюсы. Вставим новые окна, починим крышу, в квартире не будут жить русские.

Но, блять, ЭТО МОЙ ДОМ! ЭТО МОЙ ГОРОД, КОТОРЫЙ И ТАК НЕ ОСОБО БОГАТЫЙ. ОН НАХОДИТСЯ В ОККУПАЦИИ С ПЕРВОГО ДНЯ ВОЙНЫ!

В СОСЕДНЕМ СЕЛЕ НАХОДИТСЯ ВСЯ МОЯ СЕМЬЯ.

Когда сегодня говорили с родными, то маленькая сестра захотела со мной поговорить. Она рассказывала, что катается на велосипеде, что у них прохладно, смеялась…

А у меня ком в горле…

напевно треба знов шукати нову роботу
але так впадлу
може після літа?

бути переселенцем - це як жити не своє життя.
це постійно бути поза зоною комфорту та звикати до усього нового. хоч воно й тимчасове.
це не мати власної кімнати.
це не мати власних речей. або мати їх, але десь дуже далеко.
це жити з людьми, з якими тобі не хочеться жити. і постійно домовлятися. і знаходити компроміси. і постійно через це дратуватися.
це витрачати більше ніж заробляти. або дуже впритул. бо у більшості випадків тобі треба купити щось, що коштує дорожче. або у тебе вже є, але за сотні кілометрів. це витрати на людей, яких ти опікуєш, як тут і зараз, так і там, на передовій.
це постійно бути далеко від близьких та друзів. та коханої людини. і постійно відчувати самотність та відсутність людського тепла.
це постійно думати, що ти чогось не знаєш.
це майже не мати власних речей, бо треба ділитися з тими, хто цього потребує.
це постійно жити в телефоні.

це дуже важко.
і дуже набридло.
можна вже мене просто чимось в'їбе, будь ласка?

чому я хочу повернутися в Україну попри війну?
бо вдома й стіни помага

Вчора їхала в маршрутці і помітила одного чоловіка в салоні. Він був вдягнутий у старий одяг, але дуже охайний. Брюки, туфлі, затерте до півпрозорості поло, під яким видно біленьку майку. Сивий. І обличчя виглядало неймовірно добрим, трохи усміхненим. Виходячи, він подякував водію і побажав гарного дня, обережно спустився зі сходів і пішов собі.

Я уявила, що ця людина живе своє спокійне життя. Щасливий, маючи те, що є. Нікого не ображає, а просто собі живе. І мені чомусь захотілось плакати.

я просто хочу повернутись додому.
до коханої людини.
до своїх речей.
до всього, що мені дороге.

бляха, ну скільки ж можна, а?
досить.