треба створити ще один тг канал де кожного дня писати не «ще один день коли путін не здох», а «ще один день коли уся русня не здохла»

Как сказал наш студио-менеджер: «Никаких русских мы на работу не берём, ни родственников, ни знакомых, ни хороших русских. Хорошие русские - мертвые русские, а они не работают.»

Зважаючи на ситуацію, дивно, що я так давно нічого нікуди не писала, окрім Інстаграму. Але там мені некомфортно. З одного боку необхідність робити фотографії, а з іншого – дуже різні люди, які читають мої пости.
Але мені важливо зараз фіксувати, що відбувається і які емоції викликає все, що навколо.
По-перше, мені страшно, що ми з партнером не витримаємо… не знаю, цієї невизначеності. Скільки ще буде війна? Рік? П'ять? Вісім? Не впевнена, що формат стосунків онлайн витримає такий довгий період. Причому період, який не має конкретних термінів і гарантій.
По-друге, мене вбивають думки, що з ним може щось трапитись. Ніби найстрашніший сон вийшов з-під контролю.
По-третє, мені реально складно. Фізична праця, життя з мамою, інша мова… Не відчуваю це місце "своїм". Мені здається, що це частково і через те, що партнер в іншій країні. За декілька тисяч кілометрів.
Мені так страшно…

дуже дивно було вперше за стільки років не отримати поздоровлення з днем народження від дідуся.
він завжди дзвонив одним з найперших. бо завжди прокидався дуже рано.
і дуже боляче, що саме мій день народження став днем, який відміряє рівно півроку з того часу, як його не стало.

десь дуже глибоко в душі вся сім'я з полегшенням перекручує думку, що добре, що він не застав жахіття війни. і що ми мали змогу попрощатися спокійно і як він цього заслуговує. бо невідомо, чи витримав би він цю новину. або що б робили батьки з цією інформацією. чи змушували б їхати його з рідного дому, щоб бути подалі від загрози… можливо так. і перші дні, які й так обернулися у надто важкі і без того, були б ще важчими.
але є як є.

шкодую, що іноді була недостатньо гарною онукою для нього. що могла б робити й більше. і приїжджати частіше.
його хвороба й смерть застали нас настільки неочікувано, що навіть не було часу якось це все переварити, підготувати себе.
та чи можна взагалі до такого підготуватися…
тому знову - є як є.

залишається тільки згадувати все прекрасне, що пов'язане з ним, прокручувати в пам'яті спогади: ті літні вечори у нього в селі, купу ягід на кущах та деревах, полив овочів на городі, сімейні сніданки у дворі, мурчання котів, що сплять на даху під сонцем та звук радіо, що ніколи не затихав.
дякую за всі ці спогади.
дякую за тебе.

я ні на що не натякаю, але зараз у додатку "Київ цифровий" будь-який українець може проголосувати за нові назви для вулиць

Звук грому дуже схожий на звук вибухів

Как же я ненавижу грёбанных русских.
Каждое утро просыпаюсь и первым делом, после просмотра новостей, желаю всей блядской россии задохнуться от смрада желчи и гнили, в которой они уже привыкли жить за эти три месяца.

мабуть мені вкрай необхідно розкласти емоції по поличках.
і спробувати перенести їх в текст.
але трохи згодом.

Вчера военные пришли в офисное здание, где моя мама снимала помещение для своего ателье и сказали до конца дня съехать и вывезти все вещи. Теперь они будут там жить.

Моя мама до вчерашнего дня ходила на работу и работала, у них были заказы. Связи нет. Мама с папой судорожно начали искать машину, чтобы вывезти оборудование. Как вы понимаете, позвонить не удавалось. Напарница мамы просто подошла к людям, которые продавали овощи на улице и попросила помощи. Люди выгрузили все овощи из машины, с овощами остался на улице мужчина, а молодая девушка села за руль этой грузовой лошади. Так мы нашли машину.

Возле здания кипишевала куча людей, испуганных. Все сильно спешили, потому что через два часа заканчивалось время, которое давали военные. На первом этаже сидел военный с автоматом и наблюдал. В жару +35 был одет с ног до головы, каска, бронежилет, перчатки и лицо обмотано чёрной тканью, видно только глаза. Охранник здания подошёл к военному и сказал: «Видите, скольких людей вы лишили работы. Это же обычные мирные жители». Не долго думая военный ответил «…мы тоже мирные жители». ЗАНАВЕС.

Все оборудование привезли и сложили в папиной домашней мастерской, в которой он 24/7 во время войны что-то чинил и мастерил, чтобы не сойти с ума от безделия. Многую мебель пришлось оставить там, потому что она не вместилась в грузовик. Забрали только самое ценное - машинки.

Мама заплакала только вечером. У меня сердце разрывалось. Находясь в оккупации я всеми силами пытаюсь относиться к ним нейтрально и адекватно, не впадать в истерику и ненависть. Но такие случаи меня выбивают из этого состояния. Просто за шкирку вытягивают клешнями «нет, Полина, ты должна нас ненавидеть». Я в таких случаях молюсь и меня отпускает немного. Но видя глаза мамы, работа которой была ее отдушиной… НЕНАВИЖУ!

Я очень хочу, чтобы россияне, которые задаются вопросом, почему к ним так относится весь мир, просто прочитали мой ебаный дневник! Вот почему!!! Вы забираете наши жизни, наши дома, все, что у нас было. У тех русскоговорящих украинцев, которые до 24 февраля относились к вам либо нейтрально, либо с любовью. Сейчас же все уничтожено. И что ещё хуже, даже на «освобождённых территориях» вы продолжаете забирать наши жизни.

100-ий день повномасштабного вторгнення та 8 років війни в Україні
Та багатовікова історія протистояння
Борімося - поборемо!

4 грёбаных дня назад русские отключили связь с Херсоном и я не могу связаться родными.

Мы никогда так долго не созванивались.

Я переживаю.
Я истязаю себя за бессилие.

ЗСУ пошли в контрнаступление и как-то сейчас тишина. Никаких новостей.

Хоть на пару секунд услышать бы голос бабушку и дедушки, узнать, что у них всё хорошо.

Пожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйстапожалуйста

"Останні тижні приємно було писати про "нормалізацію життя" (жахливе словосполучення, яке насправді нічого не пояснює і нікого не заспокоює) в місті - про кожен нововідчинений магазин чи ресторанчик, про світлофори, що знову запрацювали, про містян, які повертаються до домівок. А ось зараз і писати про це не надто випадає. Бо нормалізація насправді дуже умовна і вкрай небезпечна - з одного боку площі по периметру знову заставлені дорогими автівками, й підлітки знову стрибають на цих своїх жахливих велосипедах для стрибання, а разом із тим постійні обстріли - в самому місті й на передмістях - роблять цю ілюзію нормального життя в теплому сонячному місті зовсім примарною й печальною.

Життя в Харкові нагадує нині проживання в комунальній квартирі з сусідами-пияками. І якщо сусіди-пияки нині, в цей момент, не громлять посуд на кухні, значить, вони ще просто не прокинулись після вчорашнього. Якщо ніде не прилітає, значить наші сусіди-пияки просто підвозять зброю. Не найприємніше відчуття, але що ж - міняти місце проживання ніхто не збирається, забагато честі для сусідів-пияків.

Харків увечері зовсім тихий і порожній. Літо, хай і зимне, не надто пекуче, вже заповнило собою вулиці. Небо над містом велике й таємниче. Вечори вже по-літньому глибокі та безкінечні.

Відпочивайте, дорогі брати і сестри. Завтра прокинемося ще на один день ближче до нашої перемоги."

Сергій Жадан