пусть эта неделя меня хотя бы не бесит.
пожалуйста,

день когда появилась крутая возможность,
а ты вообще не подходишь по критериям.

так странно. вместо того чтобы написать мне, что ты скучаешь,
ты присылаешь мне свою музыку и возможные даты, когда мы может быть встретимся.
если никто не будет этого по-настоящему ждать.

боюсь написать сюда, как сейчас, чувствую себя, даже не потому, что если скажу, то все исчезнет, а оттого, что к этому нельзя прикоснуться.
когда-то еще в далеком 2008 мне хотелось записывать каждый день своей жизни, что бы если вдруг я что-нибудь забуду - оно могло оставаться где-то навсегда.

слов не хватает и я вроде бы ничего не забыла.
ничего важного.

встретила человека с которым можно посреди ночи
обмениваться забавными голосовыми.
кажется, что давно не было так весело.
будем смотреть кино и смеяться.
вот это план на выходные дни.

я чувствую то же, что и ты.

с завтрашнего дня 4 выходных.
пусть они пройдут продуктивно.

моя жизнь, всегда после полуночи только начинается.

с твоим днем, булочка.

нічого такого, просто чекаю поки скінчиться цей день і розпочнеться новий.

злюсь на себе і є ж за що.

коли осінні дні настільки теплі,
повні сонця, я згадую той час,
коли ми збиралися на вихідні з друзями
лише з тієї причини, що інакше просто не могли.

це те, що я ніколи не зможу забути.

мені просто потрібно докласти трішки більше зусиль або врешті усе покинути. правда?
інколи почуваюся так, ніби мені потрібна порада когось мудрішого, ніж я сама.

час від часу мене запитують, що означають коми наприкінці речень. ось такі,

так ось, насправді чимало:
це і моя північна ніжність, яку я зазвичай кладу у листи,
це тепло ковдр після холодних вулиць,
це міцні обійми, коли до нестями скучив, це улюблена музика,
це чи не єдина можливість, завжди залишати простір для чогось нового чи продовження того, що є,
це шанс відкритись, навіть, якщо страшно,
це все ще щира любов, яку чомусь стало так складно помістити у слова аби справді надати їй необхідного значення чи ваги,
це можливість бути теплим, коли ти повен роздратування,
це легкий дотик долоні до чиєїсь скроні, просто аби впевнитись у тому, що усе це насправді,
і чимало всього ще,

ти говориш мені, що ось це сонце, це насправді його спосіб бути поруч зі мною,
говориш, що саме це небо, це те саме небо під яким ми завжди лишаємося разом,
говориш, що повітря, яким ми наповнюємо легені,
точно таке ж з усіх боків цієї планети,
говориш, що справжні відстані заховані в наших душах,
говориш, що насправді легко літати, що справді усе в цьому світі можливо,
говориш, завжди лише про те, що важливо.