раніше я думала, що усе життя ще попереду, а зараз я хочу жити тут і тепер, робити усе можливе і неможливе, не втрачати час, рухатись уперед.

хай це залишиться тут, щоб час од часу до цього повертатись.
переглядаючи свої дописи тут за увесь час, бачу, що насправді я навчилась багатьох речей, завдяки яким я завжди лишатимуся собою.

любая мелочь может заставить меня сиять.
даже если это просто быть для кого-то светом.

впервые за долгое время посмотрела старый фильм и поняла, что от этого как-то особенно уютно. не хватает только вязаного свитера и какао, настолок и пижамных тусовок с друзьями.

купила билет на концерт Полины.
давно не виделись.

"Як ты безь мяне там?
Як я безь цябе тут?
Пачуцьцём чалавека
Цягне сэрца ў родны кут."

пусть сегодня будет легкий день.
это все о чем прошу.

однажды на день рождения мне подарили книгу изменившую мою жизнь. я дала ее почитать и мне ее не вернули.
сейчас я изо всех сил пытаюсь отыскать ее и купить именно в том издании, чтобы она у меня была.
пусть это будет целью на ближайшее время.

я найду тебя.

танцевать у реки, напевая бесконечное like a fever, fever fever,
ощущая как температура поднимается все выше.
надеясь, что это конечно же простуда, но не быть уверенной.
птица, живи,

хто захворів,
той я.

Незалежності день,

вместо всех этих бесконечных разговоров,
хочется простого человеческого - молчать.

бывает, что хочется обзавестись новым кругом знакомств, но ресурсов не хватает на то, чтобы узнавать каждого человека с нуля и строить с ними хоть какие-то отношения.
иногда отказываешься от шагов - потому, что ты больше ценишь свое время и направляешь свои силы на то, что сейчас более всего требует внимания, усилий, иногда и по другим причинам тоже.

мне кажется нам не хватает новых способов взаимодействия для того чтобы длинный путь стал хоть немного короче.

привет,
я хочу сделать шаг на встречу, но я устала.
а чего хочешь ты?

чувствую себя уставшей. пью витамины. завтра последний день свободы перед рабочими буднями.
хочется провести его как-нибудь счастливо.

ты даже не можешь ко мне прикоснуться,
но все равно чувствуешь.

сидячи під палким сонцем біля бабусиного будинку, я раптом подумала, як же це насправді чудово мати дім, мати достатньо простору для себе і свого життя, для людей яких ти любиш.
пригадується ще у дитинстві ми з братами мріяли, що от одного дня добудуємо цей будинок і будемо щасливо жити усі разом. це так смішно видається тепер, коли ми більше навіть не розмовляємо.
і вулиці в цьому місці видаються мені такими малими, ніби я виросла з них і моя дорога від зупинки до хати займає тепер чомусь дві замість десяти хвилин.
і я собі думаю чи я б тут жила?
чи я уже б тут жила?
чи років десь за п'ятдесят.
чи буде цей дім і до того часу домом де на мене чекають і чи буду я тією людиною, яка все ще навідується час од часу.
я не знаю. і найбільш лячно - це знати, що є речі з якими нічого не вдієш.
осінь гримає мені у двері. я наповнюю легені холодним повітрям, беру за руки свої сім зірочок і обіцяю собі надалі бути щасливою.
хочеться щоби цієї зими новий рік справді почався зі свободи, найперше від того, що так нестерпно турбує в останній час.