сидячи під палким сонцем біля бабусиного будинку, я раптом подумала, як же це насправді чудово мати дім, мати достатньо простору для себе і свого життя, для людей яких ти любиш.
пригадується ще у дитинстві ми з братами мріяли, що от одного дня добудуємо цей будинок і будемо щасливо жити усі разом. це так смішно видається тепер, коли ми більше навіть не розмовляємо.
і вулиці в цьому місці видаються мені такими малими, ніби я виросла з них і моя дорога від зупинки до хати займає тепер чомусь дві замість десяти хвилин.
і я собі думаю чи я б тут жила?
чи я уже б тут жила?
чи років десь за п'ятдесят.
чи буде цей дім і до того часу домом де на мене чекають і чи буду я тією людиною, яка все ще навідується час од часу.
я не знаю. і найбільш лячно - це знати, що є речі з якими нічого не вдієш.
осінь гримає мені у двері. я наповнюю легені холодним повітрям, беру за руки свої сім зірочок і обіцяю собі надалі бути щасливою.
хочеться щоби цієї зими новий рік справді почався зі свободи, найперше від того, що так нестерпно турбує в останній час.
