день первый провален.
а все потому, что по ночам нужно спать)

столько милостей в последние дни.

хоть и расстроилась из-за посылки.
уже придумала как решить эту маленькую проблему.
в этом я тоже буду выглядеть мило.

внезапное лето,
привет,

let's try 21-day challenge.
how to become more productive.

є стільки речей, які не йдуть мені з голови.
речі про які я нічого не знаю
речі яких я не розумію
речі, що мене не стосуються
і речі, що мене стосуються
те що я відчуваю насправді
і те про що я можу сказати
те що мене непокоїть
і те що може непокоїти когось
те що робить нас такими вразливим
і те що насправді нас від усього захищає
те що робить мене божевільною стосовно інших
і те що робить мене посередньою
те що мене надихає
те що мене посміхає
і те що робить мене безмежно слабкою
те що робить мене собою
те що і досі мене тримає
те чого насправді занадто
і те чого безумовно бракує
те від чого варто відмовитись
і те про що навчитися говорити
те чого може в принципі ніколи не бути
і як
як після цього усього заснути.

моя работа совсем не ценится.
так и пошло оно все.

'обещания нужно исполнять,

я приду за своим.

флешбеки паралізують.
хто б міг подумати, що перебування там у суботу,
перетворить усі ці ночі на глибокі й усвідомлені кошмари в яких я живу і не можу прокинутися.

Я НЕ МОЖУ ПРОКИНУТИСЯ

а коли прокидаюсь мені одразу хочеться втамувати ці відчуття чимось приємним, чимось, що примусить мене посміхатись.

я завжди буду для них незрозумілою дивачкою.
хоча для них насправді усе одно яка я.
усе одно хто я.

вони просто є.

у меня есть отличный план действий на завтра.
жду с нетерпением.

когда кто-то заливается слезами от всего сердца тебе в трубку,
а ты даже не можешь обнять этого человека,
чтобы ты не сказал - бесполезно.

ты не можешь остановить это бедствие.

- я айсберг,
- ты тонешь (c)

рядки з 2018 досі лишаються актуальними:

я втрачаю час, майже так само, як люди з СМО. всі пишуть про старий і трухлий од часу поділ і ніхто не пише про затишні дворики київського політеху, де добре у будь-яку пору, особливо, влітку. час зупиняється, звідусіль лунає музика, тепле сонячне світло наповнює кожну клітинку і ти такий справжній і задумливий не можеш надихатись цим життям.світ видається тобі безконечним.

хочеться, щоб життя тривало, щоб руки, які шукають знаходили свої пари, щоб очі бачили вглиб і не чіплялися за поверхню, щоб усе буденне, щоб усе нестерпне не мало ваги, щоб на заправках під час пізньої перезмінки люди з авто виходили покурити або просто повтикати на узбіччі, щоб їм не доводилось бути щирими й говорити один одному про те, чого бути не має і чого бути не може, щоб не псувати те, що в принципі вже було, бо насправді нікому це не потрібно.

вечірні трамваї нагадують, ходити по колу не краща ідея, тому ми рахуємо номери машин і кількість колишніх по нулях і одиницях, ніби двійкова система.шкода, що я не пишу програми це як мінімум скоротило б кількість контактів у моєму житті, наразі вони лише електричні.

больше всего радуешься,
когда кто-то просто заботится о тебе ничего не требуя взамен.

когда очень-очень хочешь крепко обнять человека
по ту сторону телефонной трубки,

речі, які мене засмучують
це ті самі речі, що повертають мене до життя,

не могу перестать злиться.
должна же быть хоть какая-то логика в этой работе.
но её же нет.