до поки самосвідомі люди існують у цього світу є ще шанс вижити.
але з кожним наступним убитим героєм ми рухаємося до межі за якою цей світ приречений.

НАГАДУЮ
ЯКЩО ХТО ЗАБУВ
УКРАЇНА НАЙКРАЩА КРАЇНА НА ЦІЙ НЕДОЛУГІЙ ПЛАНЕТІ.

це життя більше ніколи не буде колишнім.
мені здається ми все ще цього не усвідомлюємо.
себто ми точно це знаємо, але усвідомити, це як облити окропом руку, ти знаєш, що це може бути боляче, але настільки розумієш лише, коли це стається з тобою.

ми наче знову на нулі та все, що ми створимо чи збудуємо, все те, що хтось або й самі зруйнуємо, буде залежати від нашої сили, від нашої слабкості й уміння вигризати своє життя з цього мороку.

я думаю про те, що літо за моїм вікном пахне каштанами й теплим морем, дощем і свободою. мені хочеться спекти для когось вишневий пиріг, зустрітися на полуниці, гуляти до півночі й багато посміхатися, а все це тому, що більше не існує ніякого завтра.
жити тут і тепер.

називати речі своїми іменами,
давати назви станціям, які росли разом з нами у цих містах,
що вписують нас у свою історію, мовою крові й стрічками новин з якими ми тепер засинаємо, замість коханих, вмістом домашніх аптечок лікуємо рани, тримаємось віри, боремося на боці свободи, щодень клопоти та турботи, клопоти та турботи, а я ще й без роботи.

Боже, я страшенно засмучуюсь через те, що не можу присвятити увесь свій час лише одній важливій для мене речі.
хтось має сказати мені, що це нічого, що все нормально.
але ні.

Боже, чому ніхто не згадує Довженка.
Україна ж у вогні.
тим часом я вишукую таку потрібну тепер книгу.
все ж таки в українській літературі є деякі книги та автори, які не йдуть мені з голови ще зі школи.
їх не багато, але.

коли ти безробітний час іде не так, як під час роботи.
тобі постійно здається, що ти втрачаєш час.

коли пояснюєш людям, що зараз не можеш спілкуватися з ними безперервно, бо в тебе немає на це ресурсу, треба бути достатньо вправним дипломатом, щоб кому-небудь не здалося, що ти їх ігнориш чи не дай Боже, щоб вони не вигадали собі якихось інших фантастичних причин.

це якийсь челендж сестринських настанов молодшому братові останні декілька днів.

сьогодні вперше випила улюблену холодну каву.
це щось за межею цієї реальності.
якась занадто(?) нормальна річ.
а ще ми довго говорили про враження від першого дня війни.
через певний час дивишся на все інакше.
тоді ми були більш розгублені й боялися.
а тепер ми трішки навчені та відносно не погано тримаємося.

я по троху починаю бачитися з тими, кого не бачила уже дуже давно.
82 дні хто би міг повірити.

побачилася з бабусею. хтозна-коли ми зустрінемося знов наступного разу. з одного боку їй там самій страшенно важко вивозити навіть догляд за будинком і чимало що потребує ремонту, але і разом з тим я ніяк не можу забрати її сюди, щоб відвести до хірурга. їхати вона не погоджується, а я навіть не маю кого попросити її привезти. без машини тяжко, але який з неї толк, коли пального нема.

по дорозі туди, я бачила захоплену руснею школу, вірніше те, що від неї лишилось і зруйновані сільські будинки. дякую ЗСУ, що це все не дісталося до моєї бабусі, хоча там всього лише два села. усього лише два села.

життя справді продовжується, але війна не закінчилась. я не хочу вірити в те, що існують люди, які хоча б на мить про неї забувають або вважають, що для когось це більше війна чи менше війна. війна стосується кожного.
і усе, що ми можемо це боротися до кінця.
навіть, якщо часом це боротьба із собою.

я переходжу від однієї книги до іншої менше, ніж за добу, ніби в цьому житті час можна зупинити лише для того, щоб повернутися до читання чогось окрім новин, до яких у мене уже півтора дні немає звичного доступу, але це зовсім не значить, що мені від цього спокійніше, навпаки.

і я просто сиджу у траві посеред саду, в єдиному місці, де дістають магічні хвилі 4G, відчуваючи як теплий вітер й запах квітів наповнює цей простір спокоєм, якого у просторі мого рідного міста давно уже не існує.

це могло б нагадувати паралельний світ якби дорогою сюди не траплялися зруйновані дороги та залишки танків, а завдяки хлопцям із ЗСУ, я почуваюся чомусь набагато більше в безпеці, ніж за їхньої відсутності.

намагаюся уникати діалогів, де наші думки так чи інакше розходяться, і розумію, що кожному з нас вистачає і власного життя, яке все частіше вимагає від нас доволі однозначних рішень, але вони чомусь стають все більше важкими й менше виправданими.

я все ще маю сказати їй цю погану новину, сподіваючись, що вона мене зрозуміє.
так мало людей яких я трималася досі і ось,
час лишатися на самоті, чи себто, наодинці.

вперше від початку війни побачу бабусю.