Про переживання війни. Сьогодні 45 день війни. 45ий лютий березень заквітчаний пагонами ярої весни.
Ці понад 40 днів тому я прокинулась о 5 ранку від того, що будинок почало хитати, а скло у вікні тремтіти і вібрувати.
Перша була думка: почалось.
Мама щойно прокинулась, адже цього дня їй потрібно було йти на роботу.
Я забігла в кімнату і сказала щось на кшталт: "Збирайся! Швидко! Ми спускаємось, нас обстрілюють!"
Вона не повірила. Вибігла на балкон… побачила як повз "щось летить".
В неї трапилась істерика.
Я почала методично складати речі в рюкзак.
Ні, я не з тих, хто тримав при собі "тривожну валізку". Більше в голові тримала список необхідних речей. І знала, що під час обстрілів все буде інакше.
Складаючи рюкзак, я окинула оком кімнату і змусила себе закарбувати думку в голові: "Все, що ти зараз бачиш - може зникнути. Все, що ти плекала і приводила до ладу, може згоріти в полум'ї вщент. Це нічого. Це все набувне. Це речі"
Надалі я не випускала тривожний рюкзак з рук, як і цю думку зі своєї голови.
Мені страшно було викласти з нього пов'язки і бинти, кровоспинні, обезболюючі, ножі і ножиці. Бо якщо комусь потрібна буде допомога, а я залишу це вдома - не вибачу собі.
Побіжно, щодня, прокручувала в голові спогади 14ого. Як накладати джгути, як перевірити стан потерпілого, чим записати час… не більше години, найкраще - кров'ю або зеленкою в маркері. Тампони для кульових, прокладка для порізів, бинти, марлеві. Футболка розірвана.
Треба було постійно мати щось під светр, щоб зняти і використати замість перев'язки.
У війні дивно працює психіка, насправді. Деякі речі твоє тіло починає робити "на автоматі"
І от поки голова опрацьовує спогади, руки - механічно продовжують збирати речі, одягати, комплектувати.
Ми були за 30 хв в підвалі. Не надто швидко, але і не надто довго.
У місті не стихали сирени.
Потім вони стануть постійними в моїй голові.
Але це буде потім…
Намагаюсь навчитися грати на вістлі. Ось результат першої неділі.
Я собою пишаюсь! Звісно, проблеми з ритмом і диханням, але це справа практики
кто они такие, они никто, они бомжи, насильники и убийцы. забирают то, что у самих нет и никогда не будет. и дело не в вещах, дело в жизни. я немогу тратить силы на ненависть, они этого не достойны, эти существа никто. они не люди. мы вернёмся, повреждения восстановим, сделаем лучше чем было. скучаю за солнцем, за собакой, он у чужих людей, мы его уже месяц не видели. скучаю за всем.
