Стою на роздоріжжі сприйняття. Одна частина хоче написати, як мило з батьками і братом, а інша хоче порадіти, що в Магдебурзі "тухла вечірка" (я-то не з ними). Знову це дитяче відчуття втрачених можливостей.
В сраку 2020. Хай тато одужує, а я стабілізуюсь. Хай відкриють басейни, а я до того моменту не почну знову жерти, а спокійно собі продовжу повільно худнути.
Чомусь уявляла собі, що Л хвилюється, що я схудла і каже, що нізя так. А я йому на це кажу: але ж так ти хочеш мене більше. З підступною холодною посмішкою.
Уявила себе на захисті в цій чорній сукні, уявила реакцію профа на те, що пофарбуюсь. Більше не впізнає мене в коридорі інституту an einem schwarzen Kopf.
Іноді аж дивує, скільки я встигаю уявляти за короткі 10 хвилин, поки йду зальодянілою вулицею. Як в дитинстві, коли проводила в цих уявних всесвітах години. У всесвітах, де мене навіть не те що любили, а були здивовані чимось в мені - щось протилежне від розчарування. І я в них завжди була спокійна, насмішлива, з одною піднятою бровою і кутиком рота. Все було під котролем.
Почула вчора в подкасті that a really moody person is a slave to the circumstances and people surrounding her. That would be me? Але ж я, хоч і достатньо легко зазнаю зовнішніх впливів, але, мабуть, навіть частіше страждаю через якісь внутрішні, на перший погляд абсолютно самостійні фактори. Десь-там мало допаміну, десь-там пересипали кортизолу і от я плачу від страху майбутнього. Тоді я слуга… своїм нейронам? сама собі?
З новим роком, одним словом. Тобто трьома.
