коли пишу тут нотатки, то це практично кожного разу близько опівночі, але часом і далеко поза нею. ловлю себе на думці, що я ніколи не засинаю того ж дня, коли прокидаюся.
звучить лячно. наші зі сном стосунки це щось із серії про невзаємне кохання. ми хочемо один одного, але не можемо бути разом. ближче до ранку він все ж перемагає і тоді мені доводиться боротись із власною ковдрою, буквально вириваючись із її міцних обіймів.
цієї ночі хочеться бути дотепною, щоби не впадати у відчай.
по правді не те щоб я це вміла.
we are bulletproof грає на репіті у моїй голові й це те, у що справді хочеться вірити.

одного разу ми з другом ходили до театру. взагалі наше спільне культурне життя це щось. кожного бісового разу як ми йдемо до театру, постановка виявляється ну просто нестерпною. з однієї такої ми пішли навіть не дочекавшись кінця першого акту. проте, згодом нам все ж кілька разів щастило.
до чого це я власне веду. треба завжди залишати те, що тобі з якихось причин не подобається чи не підходить. це прекрасна річ не бути деревом, не мати коріння і могти обирати, що тобі робити зі своїм життям.
я обростаю цією рутиною, яка наповнює мене гнівом. у моєму кінотеатрі підсвідомого вперше за все життя крутять жахи, замість чарівних подорожей.
я розумію чому усе так і навіть знаю, що із цим робити, але.
цікаво де у цій історії край?
я вже не витримую.
ви коли-небудь по справжньому розуміли, чого вам не хочеться найбільше в цьому житті?
а я так.

Боже、
что нужно сделать,
чтобы спасти меня от всего этого?