нічого такого, просто чекаю поки скінчиться цей день і розпочнеться новий.

злюсь на себе і є ж за що.

коли осінні дні настільки теплі,
повні сонця, я згадую той час,
коли ми збиралися на вихідні з друзями
лише з тієї причини, що інакше просто не могли.

це те, що я ніколи не зможу забути.

мені просто потрібно докласти трішки більше зусиль або врешті усе покинути. правда?
інколи почуваюся так, ніби мені потрібна порада когось мудрішого, ніж я сама.

час від часу мене запитують, що означають коми наприкінці речень. ось такі,

так ось, насправді чимало:
це і моя північна ніжність, яку я зазвичай кладу у листи,
це тепло ковдр після холодних вулиць,
це міцні обійми, коли до нестями скучив, це улюблена музика,
це чи не єдина можливість, завжди залишати простір для чогось нового чи продовження того, що є,
це шанс відкритись, навіть, якщо страшно,
це все ще щира любов, яку чомусь стало так складно помістити у слова аби справді надати їй необхідного значення чи ваги,
це можливість бути теплим, коли ти повен роздратування,
це легкий дотик долоні до чиєїсь скроні, просто аби впевнитись у тому, що усе це насправді,
і чимало всього ще,

ти говориш мені, що ось це сонце, це насправді його спосіб бути поруч зі мною,
говориш, що саме це небо, це те саме небо під яким ми завжди лишаємося разом,
говориш, що повітря, яким ми наповнюємо легені,
точно таке ж з усіх боків цієї планети,
говориш, що справжні відстані заховані в наших душах,
говориш, що насправді легко літати, що справді усе в цьому світі можливо,
говориш, завжди лише про те, що важливо.