речі, які назавжди залишаться лише минулим,
речі, які й досі зберігаються у паперових листах,
речі, яких я більше не відчуваю.
це пам'ять.
коли тримаю її у рках, розумію, що це це десь поза мною.

я намагаюся приймати зважені рішення.
але зараз видається це не можливо.
потрібно просто стрибати і гребти.
і нічого, що плавати я не вмію.

я втомилася від людей, які вважають, що дії їх урядів це не їх відповідальність.
все що ви скажете і все, що ви зробите чи не зробите буде використане проти вас.
вам так чи інакше доведеться з цим жити й помирати.
якщо твоя країна підтримує вбивство людей у моїй країні,
а ти все ще вважаєш, що ти нічого не можеш із цим зробити,
навіть не спробувавши.
мені важко.
я не чіпляюся за кожного винного,
я кажу, що відповідальність це річ, яка стосується кожного.
ці рани такі глибокі,
що я уяви не маю як ми зможемо порозумітися.

найкращі відповіді приходять опісля.
я не хочу розплакатися або що.
в мене є одна дуже практична риса - визнавати свої помилки.
так як я роблю не достатньо.
я маю попрацювати над собою ще.

це по справжньому страшно - звикати до війни.
намагатися не лише вижити, але і жити.
ЖИТИ
ВИ РОЗУМІЄТЕ ПРО ЩО Я?

сара не мороч мені голову ну.
я тут намагаюсь зводити кінці з кінцями.

сьогодні день сліз.
я перетворююсь на море.

ніяких розчарувань.
все обов'язково буде добре.
просто не здавайся.
доклади ще більше зусиль.
бо усе це те, що ти робиш для себе.
люби себе.

війна триває.
і ця війна єдиний шлях до свободи від мороку.

просто іще один день, коли я щаслива бути там, де я є.
а ще ми переможемо.

вчора день був таким довгим і виснажливим.
є ще стільки речей, які мені потрібно встигнути.
ще стільки всього, що просто висить у просторі і мені потрібно зібрати це як пазл, обираючи лише найважливіше і рухаючись до менш необхідного.

я запитую себе, що я мала б написати,
якби цей пост був останнім.