я переходжу від однієї книги до іншої менше, ніж за добу, ніби в цьому житті час можна зупинити лише для того, щоб повернутися до читання чогось окрім новин, до яких у мене уже півтора дні немає звичного доступу, але це зовсім не значить, що мені від цього спокійніше, навпаки.

і я просто сиджу у траві посеред саду, в єдиному місці, де дістають магічні хвилі 4G, відчуваючи як теплий вітер й запах квітів наповнює цей простір спокоєм, якого у просторі мого рідного міста давно уже не існує.

це могло б нагадувати паралельний світ якби дорогою сюди не траплялися зруйновані дороги та залишки танків, а завдяки хлопцям із ЗСУ, я почуваюся чомусь набагато більше в безпеці, ніж за їхньої відсутності.

намагаюся уникати діалогів, де наші думки так чи інакше розходяться, і розумію, що кожному з нас вистачає і власного життя, яке все частіше вимагає від нас доволі однозначних рішень, але вони чомусь стають все більше важкими й менше виправданими.

я все ще маю сказати їй цю погану новину, сподіваючись, що вона мене зрозуміє.
так мало людей яких я трималася досі і ось,
час лишатися на самоті, чи себто, наодинці.