я не можу спати. не лише тому, що сирена виє прямо мені у вухо, а й через цей безконечний потік думок.

я уже прийняла це рішення, але постійно запитую себе чи це справді те, що мені зараз потрібно? чи зможу я залишити людей яких я люблю? чи не збожеволію я від усіх цих думок? чомусь думається, що поки я тут, я можу хоч щось зробити, що завдяки тому, що я тут усе має бути добре, наскільки взагалі може щось бути добре, коли люди продовжують помирати.

я не вірю в те, що так повинно було статися, бо це не правда, ніхто не повинен помирати такою жахливою і невідворотною смертю, окрім убивць, що принесли в наш дім війну. я все своє життя намагаюсь триматися, але як же мене це дістало.

я б хотіла, щоб час зупинився на мить і я змогла відчути як це чомусь по справжньому радіти в цьому житті.

я багато думаю про людей, які пережили досвід війни і які ми були до них байдужі. я знаю, що люди довкола, які не мають подібного досвіду, ніколи нас не зрозуміють, бо по правді, навіть ті, хто цей досвід мають теж не завжди спроможні це осягнути.

я справді вважаю, що ніде не має ліпшого місця на цій землі, ніж там, де ми є, ніж в Україні, мені видається, що це справді усе, що в мене є, себто без цього у мене нічого нема.

я дивлюсь на людей, які десь дуже далеко від нашої реальності. вони готують сніданки, бачиться з друзями, турбуються про сім'ю і це добре мати можливість жити своє життя. я запитую себе про те чи я зможу коли-небудь їх зрозуміти? відчути себе так само хоч на одну маленьку мить.

я знаю, що все, що ми хочемо це не завжди те, що ми маємо, але те, що ми маємо це завжди про те, що ми робимо.

боротися до кінця це теж шлях,
але легше йти по ньому хоча б трішки щасливим.

стільки всього відбувається, але я почуваюсь німою.