я хочу зупиняти час і обертати його.
щоб кожну марно втрачену хвилину можна було б обміняти на те, чого тобі найбільше бракує.

я хочу, щоби мистецтво маленьких кроків, одного дня нарешті стало великим.

чомусь раптом пригадалося, що було б добре знову перечитати Ремарка.
видається, що актуальнішого уже нічого й не буде.

мені хочеться записувати сюди хоча б щось або десь.
що я власне і роблю.

почуваю втому від інформаційної істерики. світ поділяється на тих, хто намагається дистанціюватись і тих, хто не може заткатися зі своєю істерикою кудись подалі.

бути зібраною страшенно важко.
особливо, коли ні у чому насправді не певен.
я часто думаю, що я збираюсь взагалі робити із цим усім і чи збираюся взагалі.

хочеться і надалі жити повним життям, планувати поїздки, бачитися з друзями, як би там не було.

“вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,

кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
Чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?”
сж